Журналістика

Метод журналістики

Слово метод походить від такого ж давньогрецького терміну і в перекладі означає шлях дослідження, спосіб пізнання. У широкому значенні цього слова під методом розуміють спосіб пізнання дійсності і її відтворення в мисленні. Метод невіддільний від предмета пізнання, є його аналогом. Це означає, що ми мусимо мати первісні уявлення і знання про предмет, перш ніж запропонувати певні прийоми його опи­су й дослідження, які й будуть складати метод. Таким чином, можна сміливо твердити, що головні методологічні прийоми формуються під впливом тих чи інших особливостей предмета, відбивають його провідні ознаки, служать для моделювання предмета в цілому або окре­мих його сторін.

Перебуваючи в залежності від предмета, метод все ж не є кон­стантою, а являє собою швидше динамічну структуру. Опис предмета в певній методологічній системі призводить до створення концепції пред­мета, яка виглядає вичерпаною з погляду даної методології. Цю особ­ливість тонко підмітив видатний філософ XX століття Ганс Ґеорг Гада-мер, який у статті Що є істина? писав про це так: Methodos — це пря­мування шляхом, який уже протоптаний чиїмись ногами. Методичність закладає те, що я можу в будь-який момент стати на шлях, яким хтось колись iuioBLi ця можливість вказує на науковість моїх починань. Але відповідно, внаслідок самого стану речей зменшуються і претензії на істину. Якщо істину veritas встановлює лише справджуваність — без огляду на її форму, — то критерієм пізнання уже є не його істинність, а його підтверджуваність Курсив автора. — І. М..

Але нагромадження нових знань про предмет триває в науці безкінечно, що призводить до усвідомлення недостатності, застарілості попередньої методологічної системи. Виявляється, що для опису того ж самого предмета потрібна нова методологія, яка відповідає новим знанням і уявленням про предмет. І вона з'являється як наслідок праці ново­го покоління науковців.

Отже, ми встановили, що метод журналістики мусить визначати­ся її предметом. А предмет журналістики, як відомо, — це саме соціаль­не життя без будь-яких винятків чи обмежень, узяте в усій своїй неви­черпності й розмаїтті. Цей максимачьно широкий предмет визначає в кінцевому підсумку й особливості методу журналістики.

Очевидно, важливо підкреслити, що ми ведемо мову саме про ме­тод, а не методику, під якою розуміють узагальнення досвіду, способів і прийомів доцільного здійснення будь-якого завдання. Питання мето­дики журналістської праці розглядаються спеціально в окремому курсі, що називається Першооснови журналістської творчості. Тут же в нас ідеться про найзагальніше теоретичне поняття методу журналістики.

Як пізнавальна діяльність журналістика спирається на загаль-нофілософські методологічні засади, серед яких найважливішими є за­сади об'єктивності та інтелектуальної чесності. Найвищим загально­людським обов'язком журналіста є пошук істини і приведення до неї своїх читачів. При цьому слід розуміти, що істина — це процес все більш глибокого осягнення світу, рух від незнання до знання, від непо­вного знання до більш повного, рух, який не може припинитися, бо світ невичерпний.

Пошук істини, однак, ніколи не буває прямолінійним процесом, а передбачає наявність плюралістичних підходів, подолання численних суперечностей, розв'язання парадоксів і т. ін. Істина перемагає на рин­ку ідей. Унаслідок цього важливою засадою філософського пізнання є діалогічність, стан сталої суперечки, обговорення важливих проблем. Діалог у журналістиці 1 виступає неминучим у силу множинних підходів до способів пошуку істини; 2 є надійним способом руху до неї, породженим внутрішньою дішюгічністю людського розуму; 3 гарантує найбільшу міру наближення до істини на кожному етапі її осягнення.

Рух до істини й пошук сутності процесів і явищ передбачає ситу­ацію здивування. Вона породжується несподіванкою сприйняття звич­ного предмета в незвичному висвітленні, раптовим осяянням на шляху до його розуміння. Здивування невіддільне від іронії — своєрідної ре­акції мислячого розуму, який піднімається над світом звичних уявлень, аби запропонувати нове пояснення дійсності чи її аспектів.

Важливим елементом методу пошуку істини є сумнів — природ­на реакція людини, коли вона зустрічається з чимось незвичним, непе­реконливим, нетрадиційним. Сумнів примушує пізнавальний суб'єкт віднаходити аргументи на користь нового бачення, відшукувати у фактах підтвердження правильності нового бачення світу.

Невід'ємним елементом загальнофілософської методології, вико­ристовуваної в журналістиці, є критика, як спосіб суджень про предме­ти і явища, за допомогою якого долаються суперечності, вивчається внутрішня, глибинна природа речей, досягається їх адекватна нинішньому рівню людського інтелекту інтерпретація.

Спільною рисою філософської і журналістської методології є проблематизація предмета вивчення. Вона несумісна з пасивним став­ленням до пізнаваних предметів і речей, а передбачає певний зсув у ба­ченні предмета, перетворення його на рухому модель, у якій окреслен­ня втрачають стабільність, набувають плинності, мінливості, віднос­ності. Явище втрачає уявну однозначність, піддається запереченню, але не повному, а частковому, проблемному. Суб'єкт перебуває в стані зди­вування, іронії, сумніву. А відтак, у нього й виникає нове сприйняття явища чи процесу.

Унаслідок застосування цих засад народжується журналістський текст, який, особливо на вищих рівнях його існування: аналітичних чи художньо-публіцистичних жанрів, — не зводиться до логічно впорядко­ваної схеми, пасивної передачі отриманої із зовнішнього світу інфор­мації, а набуває форми розгорнутого обговорення дійсності, свідомого вичленування парадоксів і труднощів піднятої проблеми, діалогічного співставлення поглядів на неї та шляхів її розв'язання.

Метод журналістики як різновиду здійснення людством епістемо-логічної гуманітарної діяльності вбирає в себе суб'єктивні властивості психічної організації індивідів. Як відомо, людям, залежно від осо­бистіших рис, можливостей, нахилів, тобто від природних здібностей, притаманні три розвинені види мислення — художнє, наукове і прак­тичне. Ця класифікація випливає з учення І. П. Павлова про типи психічної організації індивіда — художню, мислительну і середню. Тут ми можемо дати істотну попередню дефініцію: журналістика і є найваж­ливішою галуззю практичного мислення в людській діяльності. Це твердження потребує додаткових пояснень.

Кожний вид мислення користується переважно певними одини­цями комунікації, тобто в кожному виступають різні спонукальні засо­би саме до цього виду мислення. При художньому домінують сим­волічні засоби комунікації, при науковому провідне місце посідають знакові засоби, а при практичному — сигнальні. Отже, відповідно — символ, знак, сигнал.

Кожному видові притаманні й свої засоби узагальнення — оди­ниці операційного мислення. У художньому цією одиницею виступає образ, у науковому — поняття, у практичному — дія. За характером зв'яз­ку з різними сферами психіки художнє мислення найбільше дотикається емоційної сфери, наукове — пізнавальної, а практичне — вольової.

Слід окремо наголосити, що в цих залежностях не існує ніякої ієрархічної підпорядкованості. І сигнал, і символ, і знак функціонують кожен у відповідному виді мислення як однорівневі між собою, виступа­ючи лише основним і визначальним засобом комунікації для даного ви­ду. Сигнал, наприклад, у практичному мисленні включає в себе і сим­волічні, і знакові засоби, будучи лише стосовно них домінуючим. Отож, взаємопроникнення одиниць комунікації, одиниць операційного мис­лення, пізнавальних процесів, а також зв'язок з усіма сферами психіки характерні для кожного розвиненого виду мислення, щораз тільки тре­ба виділяти ту категорію, яка є визначальною для даного випадку.

Художній та науковий типи мислення, як яскраво виражені, а та­кож відповідні їм індивідуальні психічні типи вивчалися детально й гли­боко. Але цього не можна сказати про третій тип. В ієрархії людських здібностей практичне мислення довгий час ототожнювалося з діями оператора, диспетчера, конструктора, тобто роль творчості зводилася в порівнянні з іншими видами мислення до найменшої частки. Лише ос­таннім часом практичне мислення починає розглядатися як рівноправ­не серед інших видів. Це дозволяє подивитися під цим кутом зору на журналістську діяльність.

Отже, стосовно журналістики одиницею узагальнення, тобто одиницею операційного мислення є дія — інформаційний публічний ви­ступ журналіста — у будь-якому виді масової інформації, у будь-якому жанрі. Коли ж ми говоримо про одиницю комунікації в практичному мисленні, то уточнюємо, що відбувається складне переплетіння сигна­лу, символу й знаку при домінуванні першого. Це означає, що життєва подія, факт чи явище виступає для журналіста як сигнал насамперед. Не як символ — тобто в повноті своєї художньої умовності. Не як локаль­на знакова система, тобто наукова якість, що певним чином уже сформалізована або формалізується в межах можливого засобами поня­тійного мислення. А саме як сигнал — спонука до дії, до виступу, хоча в ньому значну, але все-таки підпорядковану роль можуть відігравати і символічний, і знаковий змісти. Для практичного мислення характерні

1 процес зредукування мислительних дій, тобто вибіркове вико­ристання лише найбільш потрібного для аргументації й утвердження своєї концепції, тут не передбачається вичерпність аргументації; ре­дукція від безконечного до конечного — головна властивість пракгич-ного мислення; оскільки будь-який об'єкт потенційно в інформаційному відношенні невичерпний, включення його в активну епістемолопчну систему передбачає інформаційне обмеження, представлення його як певної скінченої структури;

2 процес дифузії наукових і художніх елементів, при домінуванні тих чи інших одиниць залежно від предмета опису; журншііст апелює водночас до раціональної й емоційної частини нашої свідомості, часто підміняючи argumentum adrem аргументи від речей на argumentum ad hominem аргументи від людини;

3 асоціативність поєднання різних текстових частин, що репре­зентують різні типи мислення; журналістика передбачає довільність композиції, ніби випадкове включення то художніх, то наукових мис-лительних операцій;

4 полемічність, що випливає з внутрішньої іманентної діалогічності людського мислення; журналіст завжди розмовляє, з ауди­торією, навіть якщо він не веде відкритої суперечки з виявленим опо­нентом, він звертається до людей з метою переконати їх у правильності своїх поглядів, у прагненні спонукати до чогось.

Метод журналістики складається ніби з двох невіддільних одна від одної частин: методу вивчення дійсності й методу викладу наслідків цьо­го вивчення. Перша частина, власне, тотожна методам збирання інфор­мації. Про другу частину слід сказати докладніше. Вона характеризується:

1 описом дослідженням дійсності на підставі свіжих спостере­жень, узятих просто з життя фактів і явищ;

2 широким використанням абстрактно-логічного понятіино-на-укового способу мислення який лишається все ж у межах суб'єктивного бачення світу, не претендуючи на наукову повноту, точність і виразність;

3 наявністю образу автора, який об'єднує асоціативні частини тексту, упорядковує факти, демонструє свій рух до висновків;

4 лабораторністю, навмисною сконструйованістю, комбіна-торністю.

Найголовніша властивість методу журналістики полягає в зага­лом довільному поєднанні елементів наукового й художнього мислен­ня. Як і завжди в науці, чільне місце в побудові концепції й у рухові до висновків належить доказам і аргументам.

Доказ є окремим виявом аргументації і виявляється тоді, коли в текст журналістського твору включаються положення або твердження, істинність яких встановлена раніше і не підлягає сумніву в межах існую­чої системи знань.

Існують такі типи журналістських аргументів: 1 фактично-доку-ментальні, 2 психологічні, 3 образні.

Головні з них, зрозуміло, фактично-документальні, тобто ті, в ос­нові яких лежать об'єктивні факти, що ними є події, реальні прояви тих чи інших тенденцій об'єктивної дійсності. Означений тип представле­ний кількома групами елементів доказової дії.

1. Аргументи у вигляді фактів життя. До цієї групи аргументів на­лежать повідомлення про факти, встановлені самим журналістом, або такі, що випливають з його життєвого досвіду.

Видатний український публіцист Іван Багряний 1906-1963 у зна­менитій своїй публіцистичній праці Чому я не хочу вертатись до СРСР? 1946 активно вдається до аргументації у вигляді наведення фактів жит­тя. Він розповідає кілька епізодів з свого особистого досвіду, які й засвідчують цілковиту тотожність комуністичного режиму з фашизмом.

Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого наро­ду, — свідчив публіцист. — Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що бу­ли намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що го­ворили на чужій мові і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш не­самовитий вереск замордували його, а з ним одного сина а мого дядька. Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістоля і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під ста­рою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю. ... В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч як безліч таких ночей більшовизм в особі представників чека та більшовицького істреботря-ду. Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

Такий аргумент у вигляді факту особистого життя безсумнівно переконає читача, змусить його повірити публіцистові і прийняти його висновки як неспростовні.

2. Аргументи у вигляді фактів науки. До цієї групи доказів нале­жать ті, що автор журналістського твору встановлює не сам, а за допо­могою наукових повідомлень, науково-дослідних праць у різних галу­зях. Переважно тут використовуються гуманітарні науки, що представ­ляють знання про суспільство.

Найчастіше в журналістиці доводиться звертатися до історичних аргументів. Наприклад, Гнат Хоткевич 1877-1938 у публіцистичній праці Хто ми і чого нам треба? 1917, аби довести зросійщеним ук­раїнцям потребу вимагати на Установчих зборах створення Ук­раїнської держави та пробудити їхню національну свідомість, щедро звертається до аргументів, почерпнутих з історичної науки.

Україна мала свою державність у давнину, — твердить він, — бо нею була Київська Русь. Ми мали своїх князів і волю. Татари розірвали нашу землю на шматки, а потім її загарбали поляки. Хмельницький виз­волив Україну, але мусив шукати з кимсь політичного союзу. Він уклав його з Москвою. По його договору з царем мала вже тоді Україна ав­тономію. Москва розтоптала договір, а спроба Мазепи вирватися з під московського ярма закінчилася поразкою — не вдалося йому пове­сти за собою весь народ.

У 1917 році Г. Хоткевич написав ще дві публіцистичні книжки Гетьман Іван Мазепа та Умови з'єднання України з Московщиною, які на історичному матеріалі доводили неможливість для українського народу й далі жити в Російській імперії, переконували в необхідності, скориставшись історичним моментом, домогтися утворення своєї неза­лежної Української держави.

Часто журналістові доводиться звертатися до соціологічних аргументів. Таке звертання має глибоку традицію. Як на приклад пош­лемося на статтю Володимира Навроцького 1847-1882 П'янство й проггінація в Галичині: розвідка статистична, опубліковану в п'ятій книжці альманаху Михайла Драгоманова Громада Женева, 1882. Поштовхом до написання статті послужив висновок сеймової комісії про те, що в підупаданні селянських господарств винні п'янство, темно­та й лінивство самих господарів. Автор очима економіста й соціолога розстежує це питання. Виклавши цифрові дані прибутків середньоста-тистичної селянської родини та її витрат, він прийшов до незаперечно­го висновку, що навіть найменшій мірі вживання спиртових напоїв не­ма місця в селянськім бюджеті, а відтак нормальна людина ніколи з внутрішніх чинників не вдасться до пияцтва.

Причиною існуючого п'янства В. Навроцький називає пропіна-цію. Це така привілегія, — пише він, — на підставі котрої в кождім га­лицькім селі й містечку тільки властитель більшої табулярної або шляхецької посілості земської, мас виключне право продукування и шинкування головних спиртуозних напитків: горівки, пива й меду.

Вивчивши статистику, В. Навроцький пропонує висновок: причина п'янства не лежить всередині народу, ні в його національнім, ні в со­ціальнім характері, вона нав'язана йому певною правною інституцією. Держава віддана той народ, із зв'язаними руками, найнікчемнішій з ціло­го світу аристократії в оренду, для його визискашія аж до послідньої каплі поту, аж до його послідніх, навіть моральних нащадків.

Слід відзначити, що питома вага соціологічних аргументів у су­часній масово-інформаційній ситуації зростає. Наша спільнота все більше довіряє різного роду статистичним даним, соціологічним опиту­ванням, спеціальним працям з соціології. Часто самі видання проводять свої соціологічні кампанії, покликані дати відповідь на актуальне для регіону чи країни в цілому питання.

У статті В. Навроцького спостерігаємо перехід до ще однієї ка-теґорії наукових аргументів: правничих, юридичних. Розкривши зміст закон}' пропінації, автор встановив прихований механізм, що повертав ситуацію на користь панівного класу.

Правові арґументи журналістика використовує часто, і не лише в матеріалах на кримінальну тему. Навпаки, тут все більш-менш ясно: є злочин і встановлена міра покарання за нього. Але в житті трапляють­ся тисячі побутових цивільних ситуацій, які також потребують правово­го розгляду. З цього погляду знання законів не лише про масово-інформаційну діяльність є обов'язковим для журналіста.

Як на певний парадоксальний приклад пошлемося на памфлет Миколи Хвильового 1893-1933 Україна чи Малоросія? 1926, у яко­му автор, полемізуючи з тодішньою партноменклатурною верхівкою, посилається на найвищий правовий документ держави — Конституцію, незнання якої опонентом він встановив. Хвиля ображається, — писав М. Хвильовий, — що ми назвали Україну самостійною державою. От тобі й раз. А хіба вона не самостійна? Перехрестіться, камраде, та по­дивіться в нашу конституцію. Розгорніть параграф перший і уважно пе­речитайте.

Позиція, що її відстоює журнашст, мусить бути обов'язково узгод­жена з законом. Без перебільшення можна твердити, що у знанні законів і в узгодженні з ними своєї діяльності полягає свобода журналіста. Пра­вові аргументи виявляються найбільш ефективними у величезній кіль­кості публікацій, де мова йде про життєво важливі проблеми громадян.

Окрім використання як наукових аргументів даних історії, соціології й права, приклади чого ми розглянули, журналіст може звер­татися й до інших наук, якщо того вимагає його тема й мета.

3. Аргументи у вигляді документальних даних. До них звертаєть­ся журналіст тоді, коли дослівно цитує певний матеріал чи посилається на певний документально встановлений факт. Нагадаємо, що під доку­ментами в журналістиці розуміють зафіксовані письмово чи за допомо­гою інших знаків: звукових, зорових факти, події, епізоди реального життя. За формою використання в журналістському тексті це можуть бути цитати з першоджерел, посилання на архівні матеріали, офіційну статистику, виступи ОМІ, спеціальну літературу, мемуаристику тощо.

Майстерно використовує аргумент у вигляді документальних да­них Іван Багряний у вже згадуваному памфлеті Чому я не хочу повер­татись до СРСР? Розвиваючи тему злочинів Радянської держави про­ти українського народу, він знаходить такий доказ.

Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 року, — пропонує він читачам, — розкрийте її на букву у і прочитайте в руб­риці УРСР, що там написано.

Це документ, — нагадує публіцист. — А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках... 28 мільйонів.

Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 року?

А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?

Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони діли­ся ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні Цвітучого соціалізму

Відповідаючи на це запитання, Іван Багряний розповів про без­жальне винищення українського народу в російській державі під новою назвою СРСР, про свій гіркий досвід бути українцем у цій державі, по­яснив усьому світові неможливість для сотень тисяч українських емігрантів повернутися в радянське пекло. Ця невеличка публіцистична праця мала величезний розголос у світі, була прокладена усіма світовими мовами і спричинилася до реабілітації третьої хвилі української еміграції в очах світової опінії.

Фактично-докумснтальні докази виступають головними й най­важливішими в журналістській праці, вони пов'язані саме з інфор­маційним забезпеченням майбутнього твору, мусять бути дбайливо дібрані й сумлінно викладені.

Психологічні аргументи — це такі, що становлять собою опис по­чуттів, переживань, настроїв людей. Дослідники журналістської твор­чості наполегливо радять обов'язково показувати людину з психо­логічного боку: розкривати її душевні переживання, роботу думки, ха­рактер, настрої, уподобання, вболівання. У коротенькій інформаційній замітці цього не покажеш. Але в більш докладному виступі: нарисі, есе, історичному чи політичному портреті, тобто в публіцистичній твор­чості, слід зображувати людину в дії, розкривати всю складність її буття.

Третій тип аргументів якого не знає ні логіка, ні право — об­разні, емоційні докази. Образ як аргумент вживається в процесі публіцистичного доведення істини тоді, коли йдеться про конкретно-чуттєву характеристику явища.

Типи образів у журналістиці зустрічаються такі ж, як і в художній літературі: образ — картина дійсності; образ персонаж; образ сюжету, події; образ автора; художня деташ, мікрообраз. Характеристика типо­логії образів передбачена в курсі Теорія літератури, що читається за навчальним планом паралельно з курсом Основи журналістики.

Але окремо слід розглянути питання про специфіку образності в журналістиці.

1 У журналістиці відбувається персоніфікацій ідеї, перетворення думки на живу особу; образ тут не є самодостатнім, а підпорядкованим концепції; на відміну від художньої літератури, де тенденція має бути добре захована, випливати з відображених картин дійсності, в жур­налістиці образ відіграє переважно службову функцію; над ним панує авторська тенденція, підпорядковує його собі.

Виразний прикладом журналістського твору, головним прийо­мом у якому є розбудова художнього образу, — це Каїка про красно-гвардейця Остапа Вишні, що вперше була опублікована в журналі Реп'яхи, що почав виходити в 1918 році в Києві після першої окупації міста російськими більшовиками.

Автор будує образ як персоніфікацію ідеї викриття злочинного характеру більшовизму. Казка, як влучно відзначає її публікатор у новітній пресі Володимир Дорошенко, висміює екстремістське минуле тих муравйовсько-ремньовських червоногвардійців, які підступно вда-

Рили в спину Українській Народній Республіці, встановили в окупова­ному Києві кривавий терор, нищили всі ознаки української нації, топ­тали портрети Шевченка, розстрілювали людей за українське слово, за українське посвідчення, за націонатьний одяг. Озброєні до зубів чер­воні вояки, нерідко п'яні, із специфічною лайкою після кожного слова, роз'їжджали по міст на авто з плакатами Смерть украинцам. По-громництво, вандалізм більшовицьких окупантів гротескно втілено в образі Дурасика, якого рекомендує в червоногвардійці сам вождь світо­вого пролетаріату80.

У одного чоловіка було три сини: два розумних, а третій — большевик, якого звали Дурасик. — так розпочинає Остап Вишня створення образу свого антигероя. Як виріс Дурасик і стало батькові шкода його годувати, віддав він його в найми. Відвів у поліцію, став служити Дурасик городовим, але служба йому здалася важкою. Поки­нув він її і примкнув до погроміциків. І тут виявилося роботи багато. Покинув Дурасик і це заняття. Став злодієм, чоловіка зарізав і пограбу­вав. Спіймати його, судили, заслали на каторіу. Сидить там Дурасик і рік, і три... Аж гульк — революція. Повернувся Дурасик з Сибіру, ос­воївши всі премудрості злодійського ремесла. Ходить по Росії, шукає посади. Приходить до народнього комісара Леніна і хвалиться своїм мистецтвом.

Ви замєчатетьний общественннй деятель, — сказав Лєнін, — в духе современной соціальной революції; но, к сожалєнію, все еті долж-ності замєнсни одной високой должностью — красногвардейской, ка­кую вам і рекомендую. І став Дурасик красногвардейцем.

Умовний, ілюстративний характер образу Дурасика, створеного Остапом Вишнею, цілком очевидний. В основі його побудови лежить за­сада дедукції, тобто попереднього знання автора про явище, ілюстру­вання вже відомої тенденції вдало підібраними деталями характеристи­ки. Такий образ переконує читача самосильно, адже автор начебто від­сутній у творі, не нав'язує своїх поглядів у відкритих вербальних форму­лах; він пропонує самим читачам зробити потрібні висновки, макси­мально виразно готуючи їх до сприйняття саме авторської концепції явища й непомітно запліднюючи громадську думку своїми поглядами.

2 Образ у журналістиці зредукований, виражений економію, ла­конічно, ощадливою системою образотворчих засобів.

Принагідно слід нагадати, що одиницею мислення в журналіс­тиці є повідомлення, а способом його передачі — твердження про факт або логічне судження. У новинарннх інформаційних жанрах образність взагалі відсутня, не передбачається жанровими вимогами. Історія жур­налістики знає й численну групу великих публіцистичних творів, напи­саних цілком без залучення художніх образів: Переднє слово [до Гро­мади 1878 р.] Михайла Драгоманова, Україна чи Малоросія 1926 Миколи Хвильового, Інтернаціоналізм чи русифікація 1965 Івана Дзюби, Євреї на Україні 1973 Матвія Шестопала тощо.

Специфіка образності в журналістиці полягає в її необов'язково­му характері, а відтак її використання має допоміжне значення. У на­рисі Юрія Шереха Над озером. Баварія 1948 головне завдання — повідомлення про історичну місію України в світі, шанс Києва, як пи­ше публіцист83. Дещо спрощуючи складну систему аргументації автора, відзначимо, що, на його думку, Україна може запропонувати світові по­вернення до традиції вічного селянського84 не в класовому, а в мо­ральному сенсі цього явища.

Серед аргументів автора широко використаний і образніш. Спо­чатку навіть здається, що його функція — у маскуванні, приховуванні авторської ідеї. Юрій Шерех неквапом розповідає про своє життя на ос­трові в пластунському таборі, він ніби несамохіть, повагом сповіщає нам свої міркування. Аж потім починаєш розуміти, наскільки описува­на картина природи є суголосною з роздумами публіциста.

Дощ закінчився, і озеро з сір о-статевого стало жовтаво-прозо­рим, — провадить він. — Воно тепер покоїться. Воно перебуває в собі. Самодостатнє. Свої рамки воно виповнює, а поза них виходити не по­требує. Це рівновага. Людям з хворими нервами треба сюди їздити. В наш вік функційности кожному бракує саме і передусім виповнености рамок85. У природі автор побачив ту гармонію й виповненість, якої так бракує людському суспільству. Цивілізація поглинає культуру. Лю­дина перетворюється на функцію. Ідея вічно селянського і є способом повернення до природності, рівноваги, виповненості людського життя.

Таким чином, образ природи, пейзаж, картина дощу на озері, барвисте описана публіцистом допомагає осягнути його головну ідею, унаочнити її, зробити досяжною і приступною для читачів.

3 Журналістика широко користується ремінісцентинми образа­ми, тобто створеними класиками літератури й сучасними письменника­ми, наповнює їх новим понятійним смислом, використовує наявний у них семантичний потенціал для розбудови інтелектуального сюжету чи прагматичної концепції.

Сучасна наука для позначення елементів і частин іншого тексту, що включені в даний і стали його невід'ємною змістовою частиною, ви­робила поняття інтертекстуальності. Інтертекст — могутній спосіб ак­тивізації читацького сприйняття та конденсації авторської думки, адже в даному випадку за допомогою стислої парафрази текста-джерела здійснюється відчутне нагромадження змістових значень в основному тексті. Теорія літератури вважає інтертекстуальність властивістю всіх художніх творів. Очевидно, не варто поширювати цю думку на жур­налістику в цілому, зокрема на інформаційну, але на вищих рівнях масово-інформаційної діяльності поява інтертекстуальності неминуча.

Мистецтво інтертекстуальності використання ремінісцентних образів демонструє Максим Рильський 1895-1964 у книзі нарисів Вечірні розмови, що, починаючи з 1960 року, й до кінця життя друку­вав в газеті Вечірній Київ. У заголовному нарисі Святковий подару­нок, розповідаючи читачам про відкриття першої лінії Київського ме­трополітену й маючи на меті протиставити нове, сучасне й старе, патріархальне місто, автор використав для створення образу старого Києва відоме оповідання М. Лескова.

Хто читав, — починає М. Рильський, — Печорські антики Лескова, — російського письменника, у якого українська тема посідає дуже поважне місце, — той може собі уявити патріархальний Київ сере­дини минулого століття з його дерев'яними будиночками, що ліпились по урвищах над дніпровою кручею, місто, на вулицях якого не диво було побачити чумацьку валку, місто, де єдиним, власне, видом транс­порту були однокінні та парокінні візники, що інколи загрузали в калю­жах, не гірших за славетну миргородську86.

Сутність авторського прийому полягає в тому, що М. Рильський не створює свого образу старого Києва, а лише активізує вже наявний

У читацькій свідомості образ, узятий з твору М. Лескова, добре відомо­го киянам. За допомогою такого підходу вдається досягти реалізації го­ловної публіцистичної ідеї: протиставити сучасне й історичне, відтінити здобутки дня нинішнього.

У наведеному місці використано ще один ремінісцентний об­раз — славетної миргородської калюжі. У даному випадку автор ак­тивізує читацькі знання творчості М. Гоголя 1809-1852, у книжці яко­го Миргород 1835, у Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никофоровичем описана як найвизначніша прикмета цього міста — величезна калюжа посередині його центральної площі.

Розмову з читачем про проблеми освіти й завантаженість учнів шкільним програмовим матеріалом, заучування якого не залишає часу ні в театр сходити, ні нову книжку прочитати, М. Рильський починає в нарисі Бідний малий Андрій! нагадуванням відомого образу. Знаме-Ішта чеховська Душечка, — пише він, — яка під час чергового свого за­хоплення допомагала маленькому Саші в готуванні шкільних уроків, скаржилася знайомим на базарі:

- Важко тепер стало в гімназії вчитись. Здумати тільки, вчора в першому класі задати байку напам'ять, та переклад латинський, та за­дачу. .. Ну, де тут маленькому?

Дещо іронічний тон обирає автор дня постановки важливої про­блеми. Його Душечка явно комічна, але він поділяє її занепокоєність. Критичний розгляд підручників доія першого класу приводить його до невтішного висновку про шкідливість і занадто ранньої політизації шко­лярів, і засміченість програми необов'язковим матеріалом, вивчення яко­го, однак, позбавить дитину вільного часу, позначиться на її здоров'ї.

Ремінісцентні образи збагачують аргументацію журналіста, ско­рочують його шлях до читацької свідомості, служать важливим прийо­мом економії доказових засобів. Адже освіченому читачеві часто до­статньо натякнути на вже відомий образ, картину дійсності, висловлю­вання героя, аніж вдаватися до розгорнутого опису, пошуку нових об­разних ресурсів. Старі, перевірені часом, закріплені в читацькій свідо­мості образні формули приносять читачеві радість пригадування, да­ють додаткову естетичну насолоду розгадування авторських натяків, руху слідом за його асоціаціями й доказами.

4 Журналіст будує свій твір на ліричних засадах, що випливає з майже обов'язкової наявності образу автора; це він, автор, упорядковує образний світ твору, визначає його структуру, часово-просторові коор-

Динати; журналіст описує, й розповідає, відділяє себе від подій, [юрма його присутності в творі — відокремлений від сюжету образ оповідача: авторське Я. Без наявності такого образу, часом, буває важко, а то й цілком неможливо сформулювати публіцистичну ідею, вербалізувати й пояснити читачеві в прийнятній для нього формі авторський задум і ме­тод його виконання.

З цього погляду надзвичайно прикметною є журналістська праця білоруської авторки Світлани Алексієвнч р. н. 1948, книжки якої здо­були заслужену популярність і перекладені багатьма мовами світу. У книзі Чорнобиль: хроніка майбутнього 1997, укр. пер. Оксани За-бужко 1998 вона використовує свій улюблений документальний метод: автентичні записи численних оповідачів, що повідомляють їй про події, пов'язані з їхньою участю в ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Книга написана через десять років після катастрофи. Попри її суворо документальний характер журналістка все ж уводить в текст образ сво­го авторського Я у розділі Інтерв'ю автора з собою на тему проґав­леної історії, прирівнюючи таким чином і себе до численних героїв-оповідачів книги.

Журналістка сама запитує себе: Про що ця книжка? Чому я на­писала її? і сама ж відповідає: Ця книжка не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Власне, про те, що нам дуже мало знане. Майже зовсім не знане. Проґавлена історія — так бия її назвала. Мене цікавила не са­ма подія: що трапилося тої ночі на станції і чия в тім вина, які прийма­лися рішення, скільки тонн піску й бетону знадобилося на спорудження саркофага над пекельною дірою, а відчуття, почування людей, які зіткнулися з невідомістю. З тайною. Чорнобиль — таємниця, яку нам ще належить розгадати. Можливо, це завдання для двадцять першого століття — виклик йому. Що ж такого людина там спізнала, вгадала, відкрила в собі самій? У своєму ставленні до світу? Реконструкція по­чуття, а не події88 підкреслення тут і в наступній цитаті мої. — І. М..

Після таких роз'яснень для читача стає зрозумішіпим задум авто­ра, вияскравшоє'н -~я його громадянська позиція, а книжка сприй­мається як мужній учинок людини, що їй болить доля її батьківщини.

Якщо раніше, пишучи свої книжки, я придивлялася до страж-лань інших, то тут я сама свідок - нарівні з усіма, — провадить далі Сг. ітлана Алексісвттч. — Мое життя є складова частина події, я тут жи­ву. На Чорноби. т сій землі. В маленькій Білорусі, про яку світ раніше,

Можна вважати, не чув. У країні, про яку кажуть, що це вже не земля, а чорнобильська лабораторія. Білоруси — чорнобильський народ. Чор­нобиль зробився нашим домом, нашим національним прицілом. До­лею. Я не могла не написати цієї книжки.

Усвідомлення невіддільності своєї долі від долі батьківщини роз­кривається в цьому інтерв'ю автора з собою. Нею кермує не­обхідність розповісти світові про проблеми білоруської людини, що сам на сам залишилася з наслідками небаченої в світі катастрофи. Надзви­чайно цікавим є те, що й перекладачка книжки українською мовою Ок­сана Забужко, мотивуючи свій вчинок перекладача, говорить про борг Білорусі90, який вона почасти повертає цією працею. Надзвичайно прикметний факт, коли йдеться про книжку публіцистичну, сусігільно вагому, злободенну. На публіциста перетворюється і її перекладач і го­лосно заявляє про це в післяслові.

Оскільки будівельним матеріалом для інформаційних повідо­млень, аналітичних суджень та художньо-публіцистичних побудов є різноманітні мовностилістичні засоби і прийоми, то слід визнати, що засобами логічної та образної доказовості в журналістському творі є і лишиться назавжди мова автора, мовна характеристика героя, багат­ство словникового запасу, художні тропи, фігури поетичного синтакси­су, фразеологізми, нові словоутворення, місцеві говірки та діалекти.

В. В. Різун взагалі кваліфікує журналіста як мовну особистість, адже реальним засобом соціального управління для журналіста є мов­ний твір — продукт його мовної активності, а саме мовної діяль­ності91. Звичайна людина, що приходить у журналістику, повинна в процесі навчання професії вийти на новий рівень мовного розвитку, який можна назвати рівнем усвідомлення власного мовлення і своєї' мовної діяльності. Журналістська праця неможлива без особливої і обов'язкової її складової — створення журналістських матеріалів, тоб­то журналістської творчості. Автор категорично, але цілком слушно твердить: 'Для журналіста мовлення — самоціль, оскільки перед ним стоїть редакційне завдання: створити текст про когось або про щось92.

А відгак, скільки б у сучасному світі не говорилося про дефіло-логізацію журналістики, це завжди слід сприймати в метафоричному

Сенсі, як свідчення того, що самого знання мови сьогодні для усшху в цій сфері замало. Професія журналіста вимагає ще й ґрунтовних знань у га­лузі політології, економіки, соціології, філософії та ін. гуманітарних дис­циплін. Але ця вимога не перекреслює необхідності глибоко й досконало знати мову — першооснову журналістської творчості. Над збагаченням свого мовного інструментарію журналіст мусить працювати все життя.

Полемічність практичного мислення спричинює потребу для журналіста часто звертатися до такого прийому ведення дискусії, як до­ведення хибності аргументів і умовиводів опонента, завдяки чому дося­гається спростування його позиції. Існують такі способи спростувань:

1 заперечення тези опонента на підставі доведення її хибності;

2 відхилення арґументів, наведених прибічниками іншої точки зору на підтвердження хибної тези;

3 встановлення відсутності зв'язку між аргументами й тезою, на підставі чого робиться висновок про помилковість концепції опонента в цілому.

Журналіст — завжди практик, його мислення емпіричне. Це мис­лення над фактами і явищами, доступними прямому сприйняттю. Жур­налістика універсальна, синтетична, вона вимагає від журналіста мобілізації всіх його творчих можливостей, які можуть пролягати як у площині художнього, так і наукового мислення.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ЗАПИСНИК ЖУРНАЛІСТА — зошит чи блокнот, у який жур­наліст заносить факти, прізвища, дати, висловлювання об'єкта під час інтерв 'ю, свої спостереження й роздуми над життям, характерні події і явища, почуті, вичитані чи вдало самим придумані вислови, афоризми, на­зви та інше.

Характер цих записів залежить від завдань, що стоять перед жур­налістом, властивостей його пам 'яті, від звичок і способів збирання та на­копичення матеріалу для майбутнього журналістського твору. Майже всі журналісти користуються записниками, хоч останнім часом їх витісня­ють диктофони. Записи сприяють поглибленню знань про потрібну жур­налістові сферу життя, виробляють уміння відбирати найбільш харак­терні факти, підвищують спостережливість, шліфують майстерність, вчать повсякчасній професійній роботі над словом. Зрозуміло, що далеко не всі записи використовуються в журналістському творі. Але ведення їх — важливий елемент професійної діяльності журналіста.

У практичній роботі слід розрізняти стратегічний і тактичний за­писники. У стратегічний — заносяться перспективні теми і проблеми май­бутніх журналістських творів, вдалі вислови, що можуть бути викорис­тані як заголовки чи епіграфи, міркування, які можуть правити за виснов­кові роздуми з приводу конкретних подій, цитати з художніх, публіцистич­них та наукових творів і т. д.

У тактичний — заносяться розмови й бесіди під час проведення кон­кретного журналістського розслідування, фіксуються висловлювання ге­роїв чи антигероїв майбутнього твору, цифри, факти, прізвища, дати. Це блокнот оперативної інформації. Вік такого записника короткий, він швид­ко відправляється до архіву.

У романі Леоніда Жуховицького Зупинитися, озирнутися 1973 описано переглядання журналістом-оповідачем свого записника, привезено­го з відрядження. Цей епізод прикметний не лише констатацією певних фактів, але й наведенням перебігу думок, що виникають у газетяра при ро­боті із записником. Я відсунув склянку з квітами, сів на підвіконня і дістав з кишені блокнот. Він був пом 'ятий і брудний, — читаємо в романі. — У журналістських блокнотів узагалі коротке життя — одна поїздка. Ось і цей був увесь пописаний і покреслений, останній запис виліз на обкладинку.

Jf став переглядати 'блокнот. Деякі фрази були підкреслені, іноді навіть двома рисками, а збоку ще стояв знак оклику. Але тепер цим поміткам не варто було особливо вірити: на місці здається важливим од­не, а коли під руками весь матеріал — інше. Я розбирався в кляузній квар-

Тирній справі, говорив з десятками потрібних і непотрібних людей, кожен з них залишив хоча б рядок у блокноті.

Зовсім не обоє 'язково було записувати стільки. У мене гарна нам 'ять, і за бажання я міг би навіть зараз написати нарис, узагалі не за­глядаючи в блокнот. Раніше я так і робив. Я брав нам 'яттю, витрачав її, не рахуючи, — перші свої нариси взагалі складав у голові як вірші. Але я зби­рався жити довго і працювати багато, а голова в людини одна — тому те­пер я заощаджував свою пам 'ять, як розумний майстровий береже інстру­мент. Пам 'ять — хліб газетяра, головне при збиранні матеріалу. Ще важ­лива ерудиція.

Я відшукав у кишені червоний олівець і заново підкреслив найбільш істотне. Тепер залишалося написати 9^.

Досвід головного героя роману Георгія Неспанова свідчить про такі важливі засади журналістської праці: 1 у журналістській інформації не­має нічого зайвого чи неважливого, усе має бути старанно записане, зафік­совано; адже завдяки документалізму газетярство і відрізняється від ін­ших видів творчості, а забезпечення документальності можливе лише за умов автентичного відтворення висловлювань, позицій, поглядів, що їх фіксує в своєму записнику журналіст; 2 не намагайтеся працювати над журналістським твором до цілковитого завершення збирання матеріалу; це два різних етапи творчої праці журналіста: збирання інформації та на­писання твору; лише завершення першого етапу озброює журналіста ос­таточною, перевіреною концепцією; не витрачайте час і зусилля на гіпоте­зи, які можуть виявитися марними і розваляться від бесіди з наступним інформатором; 3 якою б гарною пам 'яттю ви не володіли, заощаджуйте її. користуйтеся записником, знайте, що мо:жливості людської пам 'яті обмежені.