Журналістика

Світові процеси та обличчя журналістики в Україні.

Масово інформаційна ситуація в Україні сьогодні відзначається рухливістю й динамізмом, що загалом відбиває зміни й еволюцію усіх сфер суспільно-політичного життя. Україна все ще переживає пе­рехідний період: недостатньо енергійно запроваджуються реформи; ще досить активно діють сили, що прагнуть повернення до старого. Одно­часно в суспільстві зростає усвідомлення того, що від ОМІ залежить не в останню чергу, куди ж рушить Україна, на засадах яких цінностей бу­де сформована суспільна свідомість її народу.

Україна сьогодні все більше адаптується в світовий інфор­маційний простір, а відтак на розвиток української журналістики все активніше впливає світова масово-комунікативна сигуація, яка харак­теризується такими основними тенденціями її розвитку:

1 інтенсивно розвивається сучасна комунікативна технологія, що впливає на природу, розширює обсяг і поглиблює зміст інформації;

2 процес глобалізації інформаційних мереж, бурхливіш розвиток системи Інтернет, якою вже охоплено понад 200 млн. чоловік, пород­жує новіш тип журналізму, що характеризується потенційними можливо­стями участі кожного громадянина в творенні масової інформації; у май­бутньому, на думку футурологів, відбуватиметься подальше зрощуван­ня людини й комп'ютера, якому людина передає частину функцій го­ловного мозку, зокрема й функцію накопичення і збереження інформації;

3 навальне зростання кількості інформаційних повідомлень мо­же бути охарактеризоване сьогодні як ситуація інформаційного вибу­ху, що потребує від журналістики не тільки більш могутньої й технічно досконалої системи передачі інформації, але й перетворення ОМІ на могутні аналітичні центри, фабрики думки, здатні аналізувати й коменгупати численні новішарні повідомлення; без допомоги цієї аналітичної роботи ОМІ читач самостійно неспроможний упоратися з могутнім по­током інформації, який щодня напалюється на нього;

4 зростає розуміння державами, соціальними групами та індивідами важливості циркуляції правдивої і вичерпної інформації;

5 псе більше виявляється бінарна роль журналістики в культур-но-полі пічному просторі: вона не лише відтворює суспільно-політичну й духовно-культурну ситуацію в світі, але й у великій мірі створює її;

6 зростає число міжнародних та транснаціональних учасників процесу руху інформації в світі, а звідси — політичне, соціальне й еко­номічне розмаїття цього феномену, особливо в сфері освіти й культури;

7 зростає інтерес до порівняльних транс культурних досліджень, а також до вивчення громадської думки і образів іміджів за матеріала­ми ОМІ;

8 розвиваються дискусії про новий міжнародний економічний порядок НМЕП та новий міжнародний інформаційний порядок НМІП; з'являється все більше футурологів, що подальшу долю світо­вої цивілізації пов'язують з розвитком інформаційних супермагістра-лей, вважаючи вже сучасне постіндустріальне суспільство інформаційним суспільством.

Концепція нового міжнародного інформаційного порядку була запропонована в серпні 1976 року на Конференції голів держав і урядів неприєднаних держав і була спрямована на подолання зростаючого розриву між розвинутими й неприєднаними країнами в справі забезпе­чення засобами інормації й комунікації. У декларації конференції наго­лошувалося, що колоніальне минуле країн, які розвиваються, призвело до нерівності у сфері інформаційних стосунків, а гегемонія інфор­маційного імперіалізму загрожує перетворити ці країни на пасисного споживача однобічної або неповної інформації.

Незважаючи на підтримку ідеї НМІП у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі та в документах ООН і ЮНЕСКО, вона наштовхнулася на протидію розвинутих капіталістичних країн, які в так званій Таллурській антидекларації цілком у дусі західного плю­ралізму зажадали запровадження в інформаційних відносинах простої формули: якщо у когось є інформація та засоби її поширення, то ніхто не може перешкоджати поришенню цієї інформації.

Це означає, що розрив між країнами третього світу і розвинути­ми країнами реально поглиблюється й далі, а глобалізація світового інформаційного простору вже призвела до перемоги концепції вільно­го потоку інформації і поразки ідеї НМІП. Особливо гірко спостерігати за цим в Україні, де багато говориться про захоплення інфор­маційного ринку низькопробною американською продукцию, але мало що робиться для того, аби цей ринок захистити від неї й посприяти по­яві на ньому конкурентоздатного вітчизняного товаровиробника.

Упродовж XX століття лідське суспільство перебувало в стані перманентної кризи, що відзначають усі науковці, до предмета вивчен­ня яких увіходять ті чи інші аспекти соціального життя. Ця криза стала настільки універсальною і глибокою, що людина вже не сприймає її як відхилення від норми, звиклася з нею. Цілком очевидними виглядають сьогодні такі дві речі: по-перше, щоб вижити, людству справді не­обхідно навчитися жити в умовах кризи, поступово поборюючи її; і, по-друге, зрозуміти, що вихід з кризи можливий лише за умови об'єднання зусиль людства в цілому, оскільки глобальність кризових процесів роб­лять безпорадними окремі країни в протидіянні їй.

Не спиняючись на множинних параметрах виявів кризи, вкажемо лише на три з них, найважливіші.

Перший — політичний. Людство все ніяк не може виборсатися з низки численних воєнних конфліктів, які становлять загрозу людському життю в різних куточках планети. Дві жахливі світові війни, що театр воєнних дій розмістили на теренах України, мали жахливі наслідки як для світу в цілому, так і для нашого народу. В'єтнам, Афганістан, Чечня, Югославія — збройні конфлікти в цих країнах сповнюють тривогою серця людей, причому з останніми людство увіходить і в XXI століття. Війна продовжує залишатися активним методом ведення політики. І в цьому полягає трагедія людства. Думається, що цілком скомпрометова­ним упродовж XX століття стало поняття класова боротьба, але на перше місце знову висунулася боротьба міждержавна й міжнаціональна. Стосунки в цій сфері стають джерелами нових військових конфліктів.

Другий аспект кризи — екологічний. Засміченість природного довкілля внаслідок промислової діяльності людини вже призвела до ка­тастрофічних наслідків. Швидкими темпами на планеті скорочуються запаси питної види, зменшується кількість кисню в aтмocфqn, вичерпу­ються ресурси корисних копалин, необхідних для виробництва важли­вих для людини матеріалів, з'являються озонові діри, черз які на по­верхню землі проривається смертоносна сонячна радіація. За деякими найбільш сумними пргнозами розв'язка катастрофи може настати вже через тридцять корів, якщо людство в даній історичній ситуації не скла­де екологічний іспит перед біосферою.

Третій аспект кризи — дегуманізація духовного життя, а пере­дусім журналістики. Запровадження в масову свідомість культу насильства, порнографії, зневаги до людини, силових методів розв'язання міжперсонажних суперечок — усе це розтиражоване на весь світ кана­лами масової комунікації призводить до трансформації гаодського мис­лення й порушеній адекватного сприйняття світу.

Іншими словами, людина сьогодні стоїть перед такими пробле­мами, що, не розв'язавши їх, вона не зможе зберегти в ближчому до нас часі свою самототожність. Футурологи прийшли до висновку: людство перебуває на роздоріжжі; воно може рухатися в бік поглиблення кризи й самознищення або, навпаки, здійснити рішучі кроки задля власного порятунку. Цей останній варіант найбільш бажаний для кожної окремої людини, наділеної інстинктом самозбереження, але його запроваджен­ня можливе лише за умов суспільного контролю, об'єднання зусиль усіх людей, що розуміють масштаби загрози. Найчастіше науковці говорять про необхідність народження навіть нового типу людини. М. М. Моїсеєв уводить поняття колективного інтелекту, Е. В. Гирусов визна­чає нову якість як Homo ecologus 1183.

Але так чи інакше, головна ідея, яка закладається в концепцію порятунку, — об'єднання зусиль свідомих небезпеки науковців, політиків, письменників, журналістів навколо завдань подолання кри­зи. Таке об'єднання можливе лише за допомогою масово-комунікаційннх каншіів, а якщо вживати традиційний термін, — то журналістики, її роль — і не лише електронного варіанту, а всіх різновидів — буде дедалі посилюватися, вона мусить працювати під знаком соціальної відповідальності за долю людства і стати головним чинником у вироб­ленні нової свідомості, політичної, екологічної, культурної.

Але повернімося в Україну. Якщо у світі за журналістикою давно визнано статус четвертої влади, то в нашій країні їй ще належить пройти складний шлях еволюції, головний напрямок якої можна вклас­ти у формулу: від ЗМІ керованих — до ОМІ керуючих.

На думку авторитетного дослідника професора В. І. Шкляра, Україна в значній мірі поки що випадає із світового інформаційного процесу. У країни немає стратегії вигідної і систематичної інтеграції у світовий телекомунікаційний і інформаційний простори.

У сучасній українській масовій інформації діє загальний соціаль­ний закон, згідно з яким журналістика відбиває характер соціальних і

Політичних відносин, у рамках яких функціонує; вона є своєрідним дзеркалом, що в нього заглядає суспільство. Від політичної системи держави залежить і структура журналістики.

Становище сучасної української журналістики визначається та­кими ознаками:

1 недостатністю історичних традицій публічного й політичного життя, досвіду існування вільної, незалежної від державних органів преси;

2 домінуючою роллю держави та окремих політичних угрупо­вань в інформаційному просторі України і породженою цим небезпекою однобічної ідеологічної орієнтації громадської думки; з другого боку, спостерігається тенденція до перехоплення ініціативи й монополізації ринку преси великим банківським капіталом, що також посилює загро­зу використання журналістики для маншулятивної пропаганди;

3 низьким рівнем дієвості та ефективності української жур­налістики; відсутністю адекватної суспільної реакції на викривальні кампанії, які в інших соціальних умовах призвели б до політичної кри­зи; дана обставина є ознакою соціальної апатії громадянства, його зневірою у власні сили, можливість змінювати життя на краще;

4 стійким перетворенням українських газет на пресу катаст­роф, тобто таких видань, що здебільшого в негативному світлі відоб­ражають соціальну дійсність; різко скоротилася частка нарисів, статей, репортажів з позитивним змістом, а коли вони й з'являються, то сприй­маються здебільшого як рекламні трюки; натомість відсоток негативної інформації на шпальтах газет сягає 75-80%;

5 зниженням аналітичного рівня української преси та посилен­ням її символічності, особливо при висвітленні політичних тем; запро­вадженням у журналістику численних підтекстових мотивів, зрозумілих обмеженій кількості осіб; це ускладнює для журналістики виконання її первинної функції бути масовою комунікацією;

6 відсутністю комплексу стабільних правових, політичних та економічних рамкових умов діяльності мас-медіа тут ідеться про діяльність редакцій як юридичних осіб;

7 браком високого професіоналізму в діяльності журналістсько­го корпусу країни;

8 незахищеністю професійної діяльності журналістів. Сучасна масово-інформаційна ситуація в Україні характери­зується істотними відмінностями в столиці і провінції.

У столичному інформаційному просторі ОМІ надзвичайно політизовані, що спричинюється розташуванням тут центральних органів

- головних гілок влади парламенту, уряду, адміністрації Президента, кожна ч яких прагне підпорядкувати собі частину ОМІ і через них поширювати корисну для себе інформацію;

- партій, кожна з яких прагне створити свій ЗМІ або навіть сис­тему ЗМІ і через неї вести агітацію і пропаганду своєї програми.

Це призводить до того, що в столиці практично відсутні загальні безпартійні ОМІ. Часто декларована незалежність лише маскує справжню політичну залежність, тобто перебування ОМІ у полі безпо­середніх політичних вказівок і політичного тиску. Політична за­лежність є головним видом залежності у столичному інформаційному просторі. Вона ж унеможливлює для ОМІ бути в опозиції до репрезен­тованих ними органів влади.

В Україні штучно створюється навмисна відірваність друкованих столичних ОМІ від провінційного, найбільш масового читача, для яко­го його убоге становище й висока передплатна ціна спричинюють не­можливість передплати столичних газет і журналів. Згідно з статистич­ними даними, 70% населення України не передплачує жодної газети. А решта 30% передплачують свої регіональні видання з програмами теле­бачення місцевих каналів і місцевою інформацією. Причому міністерст­во зв'язку й далі підвищує ціни на доставку, що остаточно нищить старі передплатні видання й розчищає дорогу молодим місцевим, як правило розважальним, друкованим ОМІ, які поширюються вроздріб — на роз­кладках і рознощиками в транспорті — і на тиражі яких, а відтак і на прибутки, передплата не впливає.

У цих умовах головним каналом поширення інформації стають електронні ОМІ, контрольовані спеціально створеною Національною Радою з питань радіомовлення і телебачення. Переважна більшість на­селення України опиняється в полі дії офіційної державної про урядо­вої інформації.

У провінції ОМІ значно менше політизоваш, але це є наслідком меншої активності та інтенсивності тут політичного життя. Послаблен­ня політичного тиску на журналістику не приводить до пом'якшення умов її існування, тому що чим далі в провінцію посилюється еко­номічний тиск.

Районні газети просто неспроможні існувати без дотацій райдер-жадміністрацій, а відтак, вони цілком залежні від позиції господаря. Фактором величезної ваги є та обставина, що більшість районних газет очолюють журналісти старої генерації, які опинилися на посадах голо­вних редакторів 20-30 років тому, входили до найвищої районної но­менклатури, а відтак звикли до утримання преси коштом держави та правлячої партії. Такі журналісти не здатні пристосуватися до нових ринкових умов, вважають за краще залишатися в економічній і політичній залежності, аніж шукати шляхів розвитку власної госпо­дарської діяльності, спроможної забезпечити їхню свободу і неза­лежність. Ситуація тут зміниться не раніше, ніж на зміну редакторам старого гатунку прийде молоде покоління журналістів, виховане в на­вчальних закладах України, де вже викладаються такі дисципліни, які покликані підготувати журналіста до праці в ринкових умовах.

Помітною ознакою нашого часу є розширення спектру ОМІ. Як­що раніше існували лише партійні й фахові видання, то тепер, окрім, зрозуміло, загальних ОМІ, маємо розважальні, рекламні, жіночі, бізне­сові, сільськогосподарські, молодіжні, еротичні і т. д. газети й журнали.

Мовна ситуація в інформаційному просторі України відзна­чається перевагою російськомовних ОМІ, які економічно поки що витісняють українські. У східних і південних регіонах нашої держави ук­раїнськими за мовою залишаються районні, деякі міські й обласні ОМІ, які перебувають на дотаціях держбюджету. Традиційно сильні позиції української мови в західних областях держави. По-українськи видають­ся друковані органи партій і громадських організацій, програма яких спрямована на підтримку й розбудову української державності.

Причини цьому історичні — наслідки сучасні. Мовна ситуація в українській журналістиці — спадщина тоталітарного минулого. Витис­кування української мови з усіх сфер ужитку, переслідування її носіїв і патріотично налаштованих українців, що тривало впродовж багатьох поколінь, спричинило те, що кількість читачів російськомовної преси на сьогодні реально більша, ніж української, особливо в східних та південних регіонах нашої країни.

Таке становище створене багатолітньою кадровою політикою, що в СРСР зводилася до відкачування найбільш талановитих умів між ними й журналістів з України до Росії і в заповнюванні вакантних місць випускниками з журфаків університетів Росії. Якщо навіть відки­нути імперське мислення, вироблене в росіян впродовж багатьох по­колінь їхнього панівного становища в Росії й Радянському Союзі, і уя­вити, що людина прибуває на Україну з найкращими намірами вивчи­ти мову, літературу й культуру, це неможливо зробити, в 22 роки почи­наючи з нуля по закінченні вузу, мало що до того знаючи про Шевчен­ка, Франка, Лесю Українку, М. Лисенка, Марію Заньковецьку та інших діячів нашої історії і культури. Але почасти саме в руках таких осіб опи­нилася українська журналістика.

Із сумом треба констатувати, — пише з цього привову видатний журналістикознавець В. Й. Здоровега, — що сьогодні, на сьомому році

Незалежності, текст створений у 1998 році. — І. М. нам в Україні, у се­редовищі журналістів бракує патріотично настроєних журналістів. Є досить кваліфіковані, талановиті працівники мас-медіа, які так і не пройнялись дієвою любов'ю до батьківської землі, заражені певним скепсисом, відчуттям меншовартості, непевності.

Але за роки незалежності в мовній ситуації України намітилися певні зрушення. Від 1991 року припинена практика звільнення від вив­чення української мови в середніх школах, що було звичайною справою в СРСР, а також припинена примусова масова міграція, тобто пе­ремішування народів, найперше інтелігенції, з метою її поросійщення або використання російської інтелігенції для денаціоналізації нашого краю; нарешті, можна все ж говорити про державну політику підтрим­ки українського слова. Існує й опір політиці підтримки української мо­ви. Проте історичною реальністю стало нове покоління громадян Ук­раїни, яке хоч і не є ще україномовним в цілому, але вже позбавлене ук­раїнофобства, нігілістичного ставлення до українського слова й ство­рюваних на його грунті духовних цінностей.

На концертах українських естрадних співаків головний глядач — молодь 14—17 років, тобто та, що прожила свідоме життя в незалежній Україні. Соціологічні дослідження засвідчують, що гасне хвиля антиук-раїнізму, з кожним роком росте кількість проукраїнськи налаштованих громадян, а відтак скоро за діалектичним законом кількість перейде в якість. З'явиться нове покоління, що потребуватиме задоволення своїх духовних потреб на теренах української мови й культури, а відтак і жур­налістики, яка, зрозуміло, є й мусить бути складовою частиною і факто­ром творення української культури.

Хотілося б думати, що останню крапку в мовній проблемі поста­вив своїм рішенням від 16 грудня 1999 року Конституційний суд Ук­раїни, давши офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції Ук­раїни щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах країни.

Конституційний суд вирішив: положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким державною мовою в Україні є ук­раїнська мова, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місце­вого самоврядування мова актів, роботи, діловодства, документації то­що, а також в інших суспільних сферах суспільного життя, які визнача­ються законом. Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Рес­публіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть викорис­товуватися російська та інші мови національних меншин у межах і по­рядку, що визначаються законодавством України. Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих дер­жавних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим1186.

Журналіст, що випускається будь-яким вищим навчальним за­кладом України, мусить добре володіти письмовою і усною ук­раїнською мовою, що є одним із гарантів успішного здійснення ним йо­го професійної масово-інформаційної діяльності.

Цензурна ситуація в Україні залишається все ще складною. За Конституцією, цензура в нашій державі заборонена, тобто заборонено попередній перегляд творів, п'єс, телепередач, кореспонденції з метою нагляду й контролю.

Але поза цим використовуються найрізноманітніші способи тис­ку на редакції в цілому і окремих журналістів, аби домогтися відповідних коректив у їхній позиції, їм нічого не забороняють, але ви­разно натякають, закликаючи до послуху.

Тиск буває за силою грубий і оксамитовий.

Грубий тиск метод батога — теж реалія нашого життя. Його смисл — у прямій боротьбі з журналістами, застосуванні проти них адміністративної й фізичної сили.

Оксамитовий тиск метод пряника полягає в тому, що жур­налістові чи редакції ніхто не диктує відкрито бажану для певних кіл по­зицію, але за принципом розумному — досить дають можливість са­мим здогадатися, чого від них хочуть.

За способом дії тиск буває політичний, ідеологічний, еко­номічний, моральний і фізичний.

1. Політичний тиск виявляється в прямому чи непрямому втру­чанні гілок влади в діяльність журналістів. Окрім безпосередніх

Вказівок і вимог, можуть існувати інші способи надання переваг тим чи іншим виданням, як-от: узяти чи не взяти редактора чи журналіста з га­зети в закордонну поїздку Президента чи Прем'єра, надати в першу чи в другу чергу оперативну офіційну інформацію тощо.

2. Ідеологічний тиск виявляється в приховуванні з ідеологічних міркувань опозиційних думок і поглядів. Григорій Мусієнко, редактор відділу політики газети Вечірній Київ розповідає, що в 1989 році він виступив на установчому з'їзді НРУ з критичними міркуваннями про ідеологічні засади та напрямки практичної діяльності організації. До сьогоднішнього дня в Україні той мій виступ неопублікований, незва жаючи на те, — свідчить журналіст, — що всі матеріали Руху давно над­руковані в закордонних ЗМІ, незважаючи на те, що я звертався до пер­шого голови НРУ, і до співголів, і до нинішнього голови.

3. Економічний тиск полягає в розширенні чи скороченні фінансу­вання ОМІ їхніми очевидними чи прихованими господарями. Хто пла­тить, той і замовляє музику. Проте тут слід мати на увазі дві обставини:

А практично всім зрозуміло, що за нинішньої економічної ситу­ації в основному через низьку купівельну спроможність громадян дер­жавна підтримка інформаційної сфери незалежної України і конче не­обхідна й вкрай корисна; і економічна допомога виданням від імені дер­жави фактично надається; на практиці це означає, що така допомога надається за рахунок держави, з державних коштів, але не державою, а вищими й нижчими державними посадовцями, які мають доступ до роз­поділу державних коштів і за власними уподобаннями, у міру свого ро­зуміння ситуації, прагнень власного іміджу й кар'єри фінансують ті чи інші видання;

Б твір журналіста є товар і як такий потрапляє на інтелектуаль­ний ринок; продаючи свій твір, журналіст однак повинен ставити перед собою завдання служити істині, загальнолюдським ідеалам, а не золо­тому тільцю; треба бути залежним від передплатника, читача, а не від господаря; залежність від передплатника й рекламодавця с свобода журналіста.

Кажуть, після проституції наша професія на другому місці, — сказав Віталій Карпенко, головний редактор газети Вечірній Київ, маючи на увазі саме товарні відносини, що складаються навколо жур­налістської творчості.

Журналісти продажні — це нормально, бо журналіст мас бути продажним, — вважає політичний оглядач Володимир Скачко. — Жур­наліст, який не продажний, — то не журналіст, бо ефективність жур­наліста визначається в тому, скільки матеріалів він написав і скільки газет захотіли ці матеріали купити. Найвища продажність журналіста, найви­ща оцінка його кваліфікації — коли він може буги надрукований скрізь і коли його однаково лають як комуністи, так і націонал-демократи.

4. Моральний тиск здійснюється через суди. Недосконалість на­шого законодавства дозволяє будь-яку критику владних структур, пев­них кланів чи негативну інформацію про їх діяльність розглядати як об­разу честі і гідності громадян. Причому закон дає можливість оцінюва­ти моральні збитки будь-якою сумою, нічим її не підтверджуючи кон­кретно. Практика розгляду позовів проти преси поки що засвідчує, що суди, як правило, стають на бік органів влади. Третя влада служить двом першим. Позови економічно розоряють видання, власне, знищу­ють їх. З'явилися адвокати, які спеціалізуються на процесах проти пре­си; вони нічого не роблять, а тільки читають газети і, знаходячи там критику на урядовців, телефонують їм і пропонують подати позов, за умови поділити виграну суму навпіл. В умовах такого тиску працювати важко, журналісти ходять по судах, замість робити газету.

5. Фізичний тиск особливо жахливий. Це розбійні напади, погра­бування на вулицях і в квартирах, побиття й навіть убивства. Звістки про терористичні акти проти журналістів час від часу струшують Ук­раїну. Журнашсти навіть висунули ідею створення Білої книги, де б висвітлювалися факти фізичної боротьби з представниками цієї про­фесії. Як правило, слідства в таких випадках ведуться мляво, і справжні зловмисники не віднаходяться.

Урізноманітнення форм і способів тиску на журналістику, зреш­тою, лише засвідчує відсутність головного чинника придушення пре­си — попередньої цензури. Власне, ці способи й віднаходять різні закла­ди й організації для встановлення свого контролю над інформаційною сферою країни. Боротьба за журналістику ведеться тому, що вона вже здобула певну самостійність, незалежність від влади, а відтак і завоюва­ла авторитет серед народу, стала чинником формування суспільної свідомості, а не просто знаряддям агітації і пропаганди. За свідченням уже згадуваного Віталія Карпенка, незважаючи на складну обстанов­ку, ЗМІ в Україні потихеньку стають четвертою владою.

Жанрово-стильова картина сучасної української журналістики відзначається теж істотними прикметами, що відрізняють її від поперед­нього радянського етапу.

Передусім впадає в око тенденція до посилення інформаційності. Тоді як у світовій журналістиці в 1990-х роках намітилося зростання пи­томої ваги аналітичних жанрів, а в США виникла навіть школа аналітичної журналістики, на пострадянських просторах ОМІ, звільнені від обов'яжу тенденційної, пропаґандивної аналітики, кину­лися в іншу крайність, максимально розширивши рівень оголеної інформаційності. Зникли найбільш впливові аналітичні та художньо-публіцистичні жанри — передові статті, фельстони, нариси, їх витісни­ли матеріали із загостреним інформаційним началом. Журналістику за­топила хвиля дрібних тем і дрібних жанрів.

Поруч із зростанням питомої ваги інформаційної журналістики в ній посилюється потяг до оціночності.

Одним з шляхів посилення оціночності є зростання ролі літератур­ного прийому в обробці матеріалу. Журналістський текст все відчутніше набуває ознак літературності: змінюється його стилістика в напрямку до есеїзації, слово стає більш емоційним, образно виразним, дотепним.

Другий шлях реалізації оціночності виявляється тоді, коли, не маю­чи змоги вийти на рівень повноцінної аналітичності, знаходить дая себе реалізацію в іронії як в одному з найголовніших способів непрямої оцінки. Останнім часом у журналістських колах поширилося професійне слово стеб, яким і позначають нову, окреслену вище, якість журналістики.

Стеб — це блазнювально-блюзнірські, шалапутно-агресивні, по­части пародоксальні поведінка, мислення, спілкування, відношення до чого-небудь, а, можливо, й ширше — цілий спосіб життя, а також відповідний стиль у журналістиці, літературі, живописі, кіно.

Така манера нав'язує читачам агресивно-нігілістичне ставлення до всіх явищ дійсності і є не лише стилем висловлюватися, але й світо­глядною позицією, зміст якої у висміюванні всього і всіх, у негативному сприйнятті, а то й запереченні всього життя.

Посилення іронічності все ж не є єдиним способом реалізації оціночності. В усій, а не лише в стебовій, журналістиці намітилося по­силення позиції авторського Я, яке раніше було приглушене, розми­валося в обов'язковій партійності, необхідності демонструвати пере­дусім свою класово-соціальну сутність. Сьогодні на черзі дня демонст­рація особистісних рис характеру журналіста. Авторське Я стає більш м'яким, толерантним, розкутим, людяним. Відходить у минуле однолінійне, чорно-біле бачення світу, натомість запроваджується плю­ралістична модель дійсності, багатокольорове сприйняття проблем і явищ. Не викриття ворогів, а пошук друзів і однодумців, консолідація населення України в українській народ стають актуальними завдання­ми для такого авторського Я. Це позиція людинп-спостерігача, аналітика, мислителя, але не судді, інспектора чи наглядача.

Зрозуміло, що кожен виступ журналіста, — наголошує В. В. Ли-занчук, — які б ідеї він не сповідував, має бути спрямований не на розмежування, роз'єднання українського суспільства на Схід, Захід, Південь, Північ, на червоних і білих, а на згуртування, міцну інтеграцію різних областей в єдиний український державний організм1187.

Посилення авторського Я відбивається не лише в конкретних журналістських матеріалах, але й у праці цілих редакційних колективів. Якщо всі радянські газети були більш-менш схожі одна на одну, то за­раз йдуть інтенсивні пошуки свого обличчя для кожного видання, сво­го текстового стилю й зорового образу. Наш час — це період дифе­ренціації газет та й усіх ОМІ за стильовими ознаками, період бурхливих шукань на теренах газетно-публіцистичних стилів.

Стильове розкріпачення, звільнення від навмисної одно­манітності призвело до своєрідної мовної революції на шпальтах наших періодичних видань. Широким потоком до газет і журналів ринула раніше пасивна лексика, що практично не допускалася в літературну мову: просторіччя, жаргонізми. Літературна мова виявилася під ударом мови майданів і вулиць, розмовної стихії.

Змінилася й стилістика заголовків. Вони все більше набувають характеру розповідних двоскладових речень, дієслівні конструкції витісняють називні. Підраховано, що в деяких газетах дієслівні заголов­ки складають часом 90% від усієї кількості і відіграють роль своєрідних лідів. У поширенні таких заголовків-речень виявляється також посилен­ня інформаційної функції сучасної журналістики.

Такою виглядає масово-інформаційна ситуація в Україні сьогодні. Можливо, створена нами картина є неповною, багато що бачиться недо­статньо виразно зблизька, на невеликій віддалі часу, але цілком очевид­но, що в 1990-х роках розпочався новий етап в історії української жур­налістики, остаточну оцінку якому дадуть науковці, а не його учасники.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ГАЗЕТНА КАЧКА — псевдоінформація, фальшива, вигадана сен­сація, іноді явна брехня, очевидна своєю безглуздістю й неправдивістю.

Існує три версії походження цього виразу.

Згідно з першім його авторство приписується засновнику протес­тантизму лютеранства, видатному діячеві Реформації Мартіну Лютеру 1483-1546. Якось у промові він помилився і замість слова леґенда ска­зав люґенда . Німецькою мовою люґе — брехня , а енте — качка . Сприйняте на слух слово трансформувалося в люґенте, що буквально оз­начало брехлива качка . Відтоді так почали говорити про помилкові дані, неправдиву інформацію.

Друга версія така. Виникнення виразу знову сталося в Німеччині й пов 'язується з німецькою мовою, але пересувається в XVII століття, коли вже існували перші газети. Після сумнівних, але спокусливих для росту ти­ражу, повідомлень журналісти, щоб лишитися в межах добропорядності, ставили помітку з двох літер: NT — ен-те, що являло собою скорочення латинського виразу поп testatur — не перевірено. Умовний знак звучав як енте, що по-німецьки означало качка. З часом це слово все частіше стало вживатися для позначення безсоромних журналістських вигадок.

Відповідно до третьої версії, виникнення виразу пов 'язують з анек­дотом бельгійського журналіста Корнеліссена, який одного разу опубліку­вав цілком серйозно, як нібито наукове повідомлення, анекдот про - ненажер­ливість качок. Якийсь учений порубав, мовляв, качку на дрібні шматочки І віддав на сніданок' іншим дев'ятнадцятьом качкам. Потім такий саме фарш зробив з дев 'ятнадцятої качки для інших вісімнадцятьох. Так були порубані решта качок, аж поки не залишилася одна. За кілька хвилин одна качка, виходило, з'їла дев'ятнадцять. Незважаючи на очевидну неправ­дивість такого повідомлення і очевидну його неймовірність, газети сприй­няли цю потішну розповідь за чистісіньку правду і передрукували її на своїх сторінках. Згодом, коли ця історія була осмислена в своїй суті, слово кач­ка стало символом вигадок газетярів.

Газетна качка — ознака жовтої преси. Наявність газетної качки знижує авторитет видання й журналіста. Однак вона існувала й існує як засіб боротьби за увагу читачів, збільшення тиражу, а відтак і прибутків.